куда? - откуда!

(no subject)

Примарна обстановка реально існуючого іноді проступає в спогадах про сни.

Там - все правильно, ось що. Там ви справжні, там ви - істоти без сумнівів, без роздумів про вічність, як сама вічність.

 Тут - час: біль минулого і страх майбутнього. Там - чистота враження. Тоді вона була - вічним "зараз". Навіть спогад про неї дорогоцінний змістом, який там - є. Якого тут - немає. Воно б і добре. Ні - так ні. Але - раз немає, його потрібно вистежити, піймати. Це як інстинкт. Це і є інстінкт - виживання в часі, вирваном тобою, голодним мисливцем, із вічності.

куда? - откуда!

(no subject)

Дивно, що я дожив до цих літ... До - таких літ. 

Чому дивно, питаєте? 

Бо якось так - не тримався за житіє, як інші, з самого дитинства як не справжній. 

Якраз оце згадував своїх друзів... З дитинства. 

Один зрання почав паять різне радіо-шмарадіо. Я тільки слухав або роздивлявся схеми, шо він мені малював. Схеми-то розумів в принципі, бо батько колись намагався мене зацікавити цим ділом. На радіобарахолку потяг, перед цим схему підсилювача вибрав, переконував, що то буде круто - гучно на весь світ врубити музико... Ось той ринок-толкучку - пам"ятаю, він був безмежне людське море. 

Плату із здоровезними конденсаторами - пам"ятаю. Кінцівки регуляторів-резисторів, що збоку стирчали.... Нє, так всередині я нічого і не спаяв, не перейнявся. По схемах трошки зрозумів, на тому і все. 

Отако з усім було. Як тільки зрозумів принцип, за яким шось влаштовано, так інтерес і згас. Несправжній якийсь був все життя. Не людина, а модель в масштабі 1 : 1... 

Або інше ще: щось почав сам робить - співать, грать або писать, а воно не дотягує до рівня, шо б мене влаштовував. Ну і як можна ставитись до тих потуг серйозно? 

А, і з дівками так було - не любові, а моделі любовей, поверхово так само, наче начерно. По-справжньому буде десь потім, вдалині, коли щось зрозумію таке, що стану справжнівм. 

Ще з йогами - просвітленнями таке - наче серйозно ж переймався, щось і зараз продовжую, але якось уже без запалу. І без явних досягнень, хоча тим моїм духовностям - років із тридцять вже.

Collapse )
куда? - откуда!

"Експедиція" Олени Михайлик (переклад)

Коли вже постукали в двері вночі,
Він не питався - хто там.
Що вони можуть сказать? -- Телеграма?
Взяв дві торби на плечи:
З речами одну, з тютюном - окрему,
Там бо не зріє табак,
І в дзеркало вийшов, не зачинив за собой -
Безпека нічних гостей, хоч тих, хоч яких
Мало що значить.
Дорогою наче нічого не бачив чудного.
Коли в дитинстві читав "Алісу",
Бабуся казала: "Ну ти ж розумієш -
В нору провалився Керрол,
Просто на іншому боці дівчиною був,
З шаманами всяко буває...
Багато що вірно запам'ятав,
А з невірного дещо сподобалось всім,
І тепер стало так. Але це не для тебе,
Ти нащадок Сонячного вовка,
І те лише бачиш, на що падає світло.
Лікуватись у Фрейда - для тебе пусте!"
Той жарт щодо Фрейда тоді розуміти не міг...

Ну ладно... На іншому боці зустріла рідня
Дальня - близькі кочували в інших місцях,
В які звідси було не дістатись --
Прийняли, напоїли пресованим чаєм, зеленим -
Чорний там майже не п'ють.
Трошки облаштувався, роботу за тиждень знайшов,
Не за фахом, звичайно -
В лікарні простим санітаром.
Но місцеві байки про живих
І збирав, і за змістом ладнав -
Тим паче, за тим і за сим
Залік не здав же з фольклору.
Потім вже зверху хвиля така накатила...
До переїзда він бачив, як то буває,
Але ж там зі смертю кінчалося - все.
Сюди попадали вони роз'єднані вщент,
Розділені вщент, здивовані вщент,
Намагались згасить світло, стать світлом,
Випить грунт, заховатись,
Страшнішими стати за те, що там трапилось з ними,
Ще й часто-густо не зупиняючись і одночасно.
Декотрі (дивно!) змогли.
Він же й такі, як і він, працювали по 72
Нескінченних годин на добу.
Живі і сліпі, були нарозхват,
Лікувати могли вони -- і не жахались.
Тільки оце - закінчився тютюн.

А в 39-му Фрейд пішов із життя.
Він пам'ятав, як довгим коридором
Літній пройшов чоловік
В скособоченому піджаку --
І дивився з цікавістю (не аж занадто):
"Ти диви, он воно як у вас тут".
А за спиною в нього зросталися тріщини,
Відпадали голови непотрібні
У нянечки тої, що з хворих
І виростали потрібні -- у головного врача.
З хрустом ставали на місце
Суглоби землі.
Світ ставав вірним і нестрашним.
На цьому, на цьому боці.
На тому все тільки ще починалось.
Але тут, тут уже розуміли - впораються.

В 56-му він повернувся в кімнату,
Поставив на стіл фотокартку людини у піджаку,
Кватирку - закрив, подумав - завісив люстро
І пішов позичить цигарку.
В універі сказав, що відчув в 35-му
Щось тривожне і перебіг до рідні.
Чисту правду.
Лікарем так і не став.
На материку
Не приймали дипломи навіть ті,
Що видавали в Дальстрої.
Що вже казать про місця більш віддалені?!
Роздивившись, тепер зрозумів,
Що бабуся була права
І лікар був правий.
Вочевидь полюси помінялись місцями, магнітні.
І кроляча нора приводить тепера сюди, а не звідси.
Подумав -- і пішов в математики.
Ці закони бо всюди дійсні,
Як і ті, за якими будують історії.
Втім, книгу казок він видасть із часом.
Дома. Коли повернеться.
Оригінал російською Антрекоти https://el-d.livejournal.com/179239.html?fbclid=IwAR1eUgJUHknNrQHMrvYkAdXQHHq7RG668fXcbqmJUzNg4EOJ4SoxRVqP8HI
куда? - откуда!

Як жили люди в давнину

Ех, жили ж люди! Як яскраво жили люди, коли світ був молодий, йох, аж дух захоплює! Як красіво любились, як гречно воювали, з якою наснагою ненавиділи, ооо! А головне, що мені подобається, серед них отако, як зараз тралєбуси, ходили боги! Хто в людській подобі, хто в звірячий, а хто й в такій чудернацькій, що й по сю пору ні в сказкє сказать... І боги ж були не такі нудні, як щас! Хто кожен рік з муляки виникав, хто палаючими стрілами стріляв, а хто й вопще розпинав себе на древі заради меду поезії - нормально?! І оце не знаю, чи прілічно зараз - як вони любилися, а?! Одне з дівою як лебідь, інше як спірітус санктус (шо воно таке - чи світло, чи вітро - хто зна!), залицялися оленями, а то (думайте собі шо хочете) злигалися з розчленованим трупом, отак! І все це було не таке трохи стидне, трохи смІшне і з невисловленого примусу подружнього обов'язку, а з такою жагою й наснагою, що зрозуміло - не якась тут млява хіть, а життя створюється, причім самі коханці не знають, що з того вийде - повна непередбачуванісь. Ну, ви розумієте - не мишонка-не лягушка, а новий вид дракона може народитись, або якийсь хераклій всіх часів і народів, або, не бай Боже, канєшно, сам Творець в людській подобі. Та шо там - світи народжували, отак кохались!
І шо інтєрєсно, є такі псєвдонаукові вєрсії, що то вони все тіки для того робили, шоб нам, таким нудним нащадкам красівих предків, дать чи то метафори, чи то прямі інструкції щодо створення героїв, чудовиськ і нових світів - живи пристрасно, люби чудіщ нестримно, перестрибуй страхи, бийся з драконами - і будеш як бог!
куда? - откуда!

Об ангелах

Мартин Брест:
... А они сидят, и лики их печальны, крылья опущены, пальцы едва касаются струн арф. Они тонки, полуулыбчивы, и цвет их кожи… белый? Нет, какой-то полупрозрачный.
Петр размеренно и величаво шагает по светлому проходу, и все оборачивают головы на высоких шеях, Петр высок, внимателен, строг и бессмертен. Петр идет между ангелов-хранителей, между крылатых и божественных созданий, что присматривают за родом людским, сидя здесь, на бесчисленных ложах из дорогущего мрамора, внимательно вглядываясь в линии судьбы своих подопечных. Мерцающие слабые огоньки таких близких здесь, на небесах, звезд играют на полированном камне, и делают это уже которую тысячу лет.
Они смотрят. Влядываются огромными прекрасными глазами, поводят плечами… нельзя упустить жизнь того, кому повезло иметь ангела-хранителя. Нужно смотреть.

- Эти где? - гремит вдруг под высоченными потолками голос Петра, и фрески, кажется, движутся от мощи этого святого тембра.
- Где-где… - роняет развалившийся на ложе рядом ангел, - Как всегда…
- Чер… О Боже, - и Петр с неприличной для апостола скоростью устремляется к далекому огромному выходу.
- Вы что здесь делаете? Почему не на рабочем месте? Почему без арфы? Почему не присматриваете? - голос уже срывается на визг, ну как с ними, ну неуправляемые же совсем, ну все ангелы как ангелы, а эти…
- Все нормально, тарщ полковник. Нам тут нормально видно. Вон, Юра в тепляк зырит, - и с той стороны сбитой из обломков арф скамейки машет рукой и лыбится в темноте молодой пацан, иногда странно дергая головой.
- Так. Вернуться на место. Сосредоточиться. Остальные…
- Остальные нам похую, тарщ полковник, - и худой чернявый дядька с майорским погоном на грязной мтпшке неторопливо поднимается, - Там по одному смотрильцу на человека, а мы тут за сорок тыщ отвечаем.
- Сорок три шестьсот семь, - подсказывает Юра и снова улыбается. Остальные, группка разных людей в одинаково ношенной форме, сидят, курят и лениво смотрят на Петра. Дым ротманс-дэми потихоньку обволакивает вселенную.

Впервые за две с лишним тысячи лет Петру становится неуютно. Что-то вот не так. Не получается этих заставить работать так, как всех. Не хотят. По своему делают.

- … Так шо мы тут пока, на курилке посидим. Какая разница, откуда смотреть, - и мужик так же неторопливо разворачивается и садится на самодельную лавку. Кто-то кидает бычок в непонятно откуда взявшееся в раю ведро, Юра, не отвлекаясь от наблюдения, вытаскивает из набедренного кармана яркий пакет с семечками, - Короче. Вышли мы в Краме в магаз, взяли четыре блока ротманса и бутылок… ну я хер его знает - скока той воды. Главное, думали - отэто мы умные. Хуй там, через семь километов всю воду в Зила вылили, закипел, собака такая…

Апостол идет по небесам, по плацу, ну или как тут у них это называется, и несуществующмй божественный ветер треплет полы его одеяний.

За углом, на курилке, здоровый высокий прапор во флектарне смотри на часы, встает и подходит к молодому с тепляком.
- Вже чотири, все, давай. Вода є? А, бачу. Все, давай, отдихай. Малого пхнеш, шоб опять наряд не проїбав.
- Ага. Все, пошел, - Юра отходит, и видно, как из небольшого отверстия под подбородком сочится кровь. Стекает на шею, и Юра постоянно пытается нервными пальцами стереть медленный ручеек. Давно уже, года три как пытается. Дергает головой. Крови немного, гораздо меньше, чем на спине прапора, изорванной осколками стодвадцатки.
- Дядь Жень… - останавливается Юра.
- А.
- За моими присмотрите?
- Сто двадцять восьма? Первый бат?
- Ага.
- Ладно. Де стоять? А ладно, йди вже, я по планшету подивлюсь.
- Дяка, - и Юра зачем-то пожимает плечами, дергает головой и уходит в сторону курилки.
- За моїми… Та вони всі наші. Ото зара як Малий опоздає мене смєніть - буде усім пиздець і свічечка точка гіф, - отворачивается прапор и подносит к глазам тепляк, - Янголи ми, мля, охоронці…
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1993708597520743&id=100006448650648
куда? - откуда!

(no subject)

3 августа ·
В обычной электричке трогательного начала второй половины ХХ века. Да. Ехал. Видел. Читал. Жмурился. Всё это в полутора - двух метрах от компании молодых цыган. Женщины и девочки в большинстве. Улыбчивые, негромкие (ну, в азарте картёжного буйства - это ж не считается?), симпатичные, интеллигентные, внешне - в стиле "гламур ПГТ". Женщинки сельфидоподобные, то есть очень такие нетолстые и невысокие. Девочка одна выделялась. Лет десяти. Улыбка с грустинкой. Сутулость. Готовность подскочить, поднести, подхватить (да они все, впрочем, добры друг к другу). Огромный мягкий медведь с ней - должен же быть хотя бы один по-настоящему близкий друг! Уже угадывается в ней сутулость характера: она старается быть как все, и всё равно где-то недотягивает - в простоте, в открытости... Не заметил, чтобы кто-то из своих так на неё покосился. Она сама так себя оценивает, я думаю. Непросто будет ей, тростиночке, "с этой безмерностью в мире - мер". Среди тонких - слишком тонкая, аж щемит. Ну, Бог даст, найдёт в тырнетах близких людей. Жалко же, если нет, правда?
куда? - откуда!

(no subject)

#товарищсталин
Моя мама плакала 5 марта 1953 года. В детдоме, вместе с другими детьми и учительницей. В детдоме ей было хорошо - там кормили. Она была аскетом: часть пайки "ныкала", чтобы передать старшей сестре (у той была коза-кормилица - и всё, то есть, буквально). "А Света (младшая) - всё сама съедала!" (Откуда б у крохи такая воля к подвигу?!). Мама-то их жива была, только срок отбывала, таская камни - и поделом! Попыталась с сахорозавода вынести сахарку, завёрнутого в косынку - и вокруг талии. Бдительная охрана задержала - и её, и товарку, что научила. Нечего шиковать за казённый счёт! Тем паче, отец семейства - непонятно что за фрукт... "Пропал без вести" - может, в плен сдался, может, предатель. Было, правда, письменное свидетельство однополчанина, что погиб в бою под Рогачевом 18 августа 1941 (на словах - штыками заколот, там вся дивизия "земляческая", живые свидетели ещё в 60-тых были). Ну, было (в РВК 46-го) да сплыло (в РВК 47-го), то такое... Если б не сплыло, что-то вдове героя с тремя детьми, может, платить бы пришлось, а так - нет и нет, и кто его, шельму, зна'т!
Так что мёрзлую картошину за счастье было найти - но ничё, жить можно! Оказалось, что жерлиц можно наловить, если повезёт не утонуть в ледяной воде. Да люди не звери, спасут, небось, малявку-то! Ну и спасли, и спасибо!
А сахар - он государственный, оно понятно, ещё не так по рукам надо!
А вот товарищ Сталин, отец родной, умер... Это горе, да. Всему народу горе. Плакали...
На фото: Москва 5 марта 2017 (здесь больше - http://nasedkin.livejournal.com/805073.html?media)